Донбас — давня козацька земля України
“Понад 500 років тому українське козацтво проторувало шлях до Кальміусу, Міусу, Сіверського Дінця, Лугані та Дону”, – стверджує український історик, доктор історичних наук Тарас Васильович Чухліб, який вивчає історію козацтва, – “за допомогою “меча і плуга” козаки заснували тут самобутні адміністративно-територіальні структури — Кальміуську, Еланецьку та Барвінківську паланки Війська Запорозького Низового”. Т.В.Чухліб говорить, що “Від гетьмана Б.Хмельницького, з середини ХVІІ сторіччя, більша територія сучасного Донбасу входила до Української козацької держави. Про це в одному з документів свідчили самі запорозькі козаки:”Якими землями і угіддями Військо Запорозьке з давніх часів наділене як у написаному універсалі його, гетьмана Хмельницького … від Дніпра річкою Самарою, Вовчими Водами, Бердою, Калчиком і Кальміусом та іншими впадаючими в них річками і косами і балками і всякими угіддями, що належать до тих річок”. По суті, саме тоді разом із заселенням великої території Слобідської України… почалася масова колонізація нашими пращурами земель Донбаського регіону.”
Військо Запорізьке Низове у всьому його складі мало два поділи — військовий і територіальний. Як військо запорізька громада поділялася на тридцять вісім куренів, територіально — спочатку на п’ять, згодом на вісім паланок. Коли й ким було встановлено такий поділ, сказати неможливо через відсутність про це документальних відомостей. через брак даних; є, щоправда, припущення, начебто цей поділ було запроваджено 1734 року, але чи ж справді так, стверджувати не можна. До 1768 року всіх паланок у Запоріжжі було п’ять — Бугогардівська, Перевізька, або ж Інгульська, Кодацька, Самарська й Кальміуська; з 1768 року додалося ще дві — Орільська й Протовчанська, а згодом третя, Прогноївська, Куренів, скільки пам’ятають історики запорізьких козаків, завжди було 38; всі вони мали різні назви, переважно взяті від своїх отаманів-засновників або від міст-метрополій, звідки вийшли перші запорожці, або від назви більшості козаків, які вперше склали курінь. Назви цих куренів дійшли до нашого часу в синодику 1714 року, в історії Мишецького, в різних документах січового архіву.
Кальміуська паланка була між Вовчою, Кальміусом та Азовським морем, у Олександрівському, Бахмутському й Маріупольському повітах того часу. Центром її було селище біля самого гирла Кальміусу при впадінні в Азовське море, де колись було городище Домаха, а 1779 року збудоване місто Маріуполь. У ній було відомо два села — Ясенувате й Макарове, та 28 зимівників: у Лозовому яру на Терсі, Широкому на Кам’янці, в балках Холодній, Сухій, яру Поповому, Кам’яній ярузі, ярах Чорнухиному, Шовковому, Глибокому, Государевому, балці Залізній на Кривому Торці, яру Холодовому біля Сіверського Дінця й Луганчика, Залізному яру біля Сіверського Дінця, балках Крутилці, Довгій, Морозовій і Крутій, урочищі Бобровому, яру Хорошому на Лугані, балці Мечетній на Міущику, балці Зайцевій над морем, урочищі Підгорині, балці Клеповій над Кальцем, річці Дубовій, Білосарайському лимані, річці Берді і в балці Світуватій. “Тож можна стверджувати, – підкреслює Т.В.Чухліб, – що сторожові пункти, пікети (бекети), караули, зимівники та хутори запорозьких козаків, а також слободи та “займанщини” селян з “великої” України стали основою для утворення тут українських поселень — сіл, селищ, містечок і міст, які у переважній більшості існують донині у межах Донецької та Луганської областей”.
Відомо, що основною військово-адміністративною одиницею Запорозької січі був курінь. Серед куренів Кальміуської паланки був і курінь Щербинівський. Існує декілька версій про походження назви Щербинівського куреню. Звернемося лише до найбільш верогідних. Перша — Щербинівський курінь отримав свою назву від кошового атамана Івана Щербини,який жив в 60-ті роки ХVІІ сторіччя. Друга — назва куреня пов’язана з селом Щербинівка Золотоношського повіту Полтавської губернії, з якого у ХVІІ – ХVІІІ ст. набиралися козаки на службу у Щербинівський курінь.
В історії нашого міста були село Щербинівка, Щербинівські хутори, сторожа козака Антона Щербини. Тож зробимо припущення, що наша історія виникнення цих поселень пов’язана з існуванням свого часу тут зимівника Щербинівського куреню, як, напрклад, село Добровеличковка Кировоградської області виникло на місті Величківського куреня Низового війська Запорозького. Це припущення можна спробувати підтвердити тим фактом, що останнім полковником Кальміуської паланки був Петро Велегура — козак Щербинівського куреня Нової Січі.
Історик В.Голобуцький наголошував, що “основною формою ведення господарства на Запоріжжі в період Нової Січі залишався зимівник (хутір). У Кальміуській паланці числилося не менше 300 зимівників. Найбільше їх знаходилось при витоках Кальміуса та Кривого Торця, по берегах рікчи Вовчої. Доказом цього може служити , як стверджує доктор історичних наук, професор Донецького національного університету Василь олексійович Пірко, – ”найбільша кількість сіл і слобід, що виникли по берегах цих рік після зруйнування Січі та масової роздачі запорозьких земель в 1776-1782 рр”.
Зимівник — досить складне господарство, в якому, поряд з тваринництвом (скотарством та конярством), існувало землеробство, а також підсобні галузі: бджільництво, рибальство, переробка зерна тощо. В.Голобуцький твердить, що “у другій половині ХVІІІ ст. переважна частина продукції зимівника ішла на ринок. Зимівники у великій кількості збували коней, худобу, шерсть, шкіру, масло, хліб, рибу, сіль тощо… сіяли пшеницю, жито, ячмінь, овес, гречку, а також вирощували кавуни, дині, різні овочі. Із сільськогосподарських знарядь документи згадують плуг “із заліза”, борони, серпи, коси, заступи та ін. ”. Головними робітниками в зимівниках історик називає молодиків (наймитів) з числа запорізьких козаків.
Серед розмаїття документальних джерел з історії українського козацтва важливе місце належить реєстрам — спискам козаків. Існує такий список козаків Щербинівського куріня, де можна зустріти знайомі для нас призвища — Щербина, Безкровний, Гусак, Ігнатенко, Кравченко, Мироненко, Таран та інші.
Ми ж з вами вернемося до козака Антіна Щербини, про якого в повісті “Досвітні вогні” пише Пилип Гаврилов:
На Кривім Торці, степовій ріці,
Гей-гей, гей-гей!
Рано, по-раненьку — гук:
По цей бік ріки — наші козаки,
З того боку — татарва, мов крук.
З тогобіч Торця хмара сунеться,
чути полонянок плач…
Лютий бусурман затяга аркан
козаків на битву зве сурмач.
Гей-гей!
На Кривім Торці, степовій ріці,
Коні заіржали в ніч.
То підняв загін Щербина Антін —
Проклятій орді навстріч.
В нього в курені — соколи одні,
не жахає татарський лук.
Ще й отаман сам, хоч на шрамі шрам,
шабельки не випускає з рук…
Гей-гей!
Ой не день, не ніч йде кривава січ,
У крові уже комиш-трава…
Де піщаний слід — там червоний брід,
Захлинулась в крові татарва!
Гей-гей!
То козак Антін біля рідних стін
На зеленій траві лежить
Весь посічений,покалічений,
Чорний ворон над нім кружить.
Гей-гей!
Сніг упав на цвіт — гасне білий світ,
Та в Антіна сила є,
Козакам своїм, браттям дорогим,
Він останній наказ дає:
Козаки мої, друзі вірнії,
Наді мною ви не тужіть,
Землю рідную – неньку бідную —
Од напасників стережіть.
Гей-гей!
Щоб цвіла вона, як зоря ясна,
Щоб бідар на ній та привільно жив…
Так прохав козак, помирав козак,
Подолавши в бою ворогів.
Гей-гей! Гей-гей!
На Кривім Торці, степовій ріці,
Раду радили козаки :
Заставу свою окривавленую
звать Щербинівкою навіки!
Гей-гей!
Антонова справа — казацька слава,
не вмре, не поляже,
Онукам розкаже,
Гей-гей! Гей-гей!
На початку ХІХ століття на місці зимівника Антона Щербини виникли Щербинівські хутори, потім село Щербинівка, яке ввійшло до складу Залізнянської волості Бахмутського повіту. В середині ХІХ ст. тут було 313 дворів і 1751 мешканець.
В кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. на цих землях відкриті поклади кам’яного вугілля. Але це наступна сторінка історії донецького степу і нашого краю.
