(06247) 4-10-33

0°C

Торецьк

Переважно хмарно

«Ми просто залишили зруйноване Луганське летовище, бо необхідності тримати його далі не було» — Герой України генерал-майор Андрій Ковальчук

Війна в Україні це не чиясь помилка, не громадянське протистояння. Це свідома агресія сусідньої держави, де панують імперські амбіції, результат рішень прийнятих військово-політичним керівництвом РФ. Людські жертви, зокрема в ході оборони Луганського аеропорту – наслідок дій російських окупаційних військ, їх посібників з числа незаконних збройних формувань, приватних військових компаній та звичайних найманців.

Про події які відбувалися в аеропорту та навколо нього розповів Герой України генерал-майор Андрій Ковальчук, який навесні-влітку 2014 року був начальником штабу 80-ї окремої аеромобільної бригади та у різні періоди керував обороною Луганського аеропорту і  виконував бойові завдання в найнебезпечніших місцях району АТО. При прориві до оточеного Луганського аеропорту зазнав важкого поранення та відмовившись від евакуації, до останнього дня командував обороною летовища. Під його керівництвом десантники знищили до 200 одиниць техніки бойовиків, регулярних військ Російської Федерації та до 400 вояків противника, звільнили чимало окупованих населених пунктів Донецької та Луганської областей

— Ротна тактична група під моїм керівництвом (на той час я був начальником штабу бригади) здійснила марш на Донбас, аби взяти під охорону Міжнародний аеропорт «Луганськ». Одна з будівель була зайнята ворогом, проте після нашого заходу сепаратисти втекли. Ми взяли під контроль периметр та виставили бойові пости. На летовище певний час ще сідали чартерні рейси, — пригадує полковник Андрій Ковальчук.

У зв’язку зі складною обстановкою Андрія Ковальчука, разом із  підрозділом, було викликано під окупований бойовиками Слов’янськ, де його батальйонна тактична група та підрозділи 25-ї повітрянодесантної бригади звільнили Миколаївку, а згодом і сам Слов’янськ. Потім вони знову здійснили рейд, але вже для розблокування Луганського аеропорту.

— На прорив ми пішли двома рейдовими загонами. Одним командував я, другим — заступник комбрига полковник Володимир Шворак. Для посилення десантної БТГр їй були придані танкова та гірсько-піхотна роти з 1-ї отбр та 128-ї огпбр. Проривалися з боєм. Подолавши близько 40 кілометрів, вийшли на околиці Луганська.

Українських вояків увесь час накривала ворожа артилерія. На мосту підбили головний БТР. Колона не могла рухатися, а навкруги йшов бій. Рятувало те, що дорога пролягала між пагорбів. Необхідно було якнайшвидше йти на прорив. Ковальчук наказав танкістам скинути палаючий БТР з моста.

— Щойно ми пішли вперед, як ворожий снаряд розірвав наш ЗІЛ, у ньому тоді згоріли чотири десантники... Саме тоді мене й поранило. Куля 7,62 мм влетіла в плече зі спини. Перше відчуття — ніби удар молотом. Думав, що відірвало руку. Дивлюся: все на місці, навіть пальці начебто працюють.

Українські бійці прорвалися з боєм, але коридор пробити їм тоді не вдалося...

В аеропорту військові медики надали пораненому офіцеру першу медичну допомогу. Не зважаючи на вимоги керівника сектору, полковник Ковальчук відмовився від евакуації і продовжив виконувати бойові завдання з оборони летовища.

Через тиждень у рейд для прориву оточення пішла інша наша БТГр, а група полковника Ковальчука з аеропорту вийшла їй назустріч. Постало питання щодо відбиття Георгіївки, де в бойовиків був основний вузол оборони. У подальшому спільно з підрозділами 24-ї омбр та батальйоном «Айдар» було звільнено Лутугіно та Круглик. Таким чином, був прокладений коридор від Георгіївки до аеропорту.

Хоча аеропорт був повністю заблокований і оточений (вода, продукти, боєприпаси постачались вже літаками – часто парашутним способом), за цей час додатково було перекинуто літаками ще дві роти (розвідувальну роту і 3-ю аеромобільну роту 80-ї бригади). Далі доставили туди й інші підрозділи, зокрема, зведену роту 25-ї окремої повітрянодесантної бригади, інженерно-саперну роту і частину розвідувальної роти 1-ї окремої танкової бригади. Тобто, там уже було таке невеличке угрупування, яке продовжували нарощувати щоб при сприятливих умовах використати для повного оточення Луганська. Тоді на порядку денному стояло одне питання – розблокувати аеропорт і розширити кільце з подальшим оточенням самого Луганська. Нажаль не обійшлося без бойових втрат. Найболючішою з них й досі залишається 14 червня 2014 року, коли приблизно о 1 годині ночі військово-транспортний літак Іл-76 25-ї військово-транспортної авіаційної бригади Повітряних Сил Збройних Сил України при заході на посадку в аеропорту «Луганськ» був збитий з переносного зенітно-ракетного комплексу.

— Далі почалися часткові штурми аеропорту. Постійно працювали ворожі «Гради» та міномети. Особливо дошкуляли два російські танки Т-72, які рухалися по кар’єру, тож наша артилерія не могла їх дістати. Я вирішив замінувати цю ділянку дороги. І зранку гуркіт двигунів перервав вибух, у небо здійнявся густий чорний дим...

Українські військові розширили кільце навколо аеропорту на 41 кілометр, звільнивши населені пункти Переможне, Хрящувате та Новосвітлівку. За наказом Ковальчука всю підбиту «броню» стягнули в одне місце на летовищі, а спантеличений противник вів вогонь саме по ньому.

— Під моїм контролем також була траса Краснодон-Луганськ. Спецпризначенці встановили там замасковані датчики руху і вивели пульт на мій пункт управління. Коли трасою рухалася військова техніка противника, я отримував сигнал і негайно давав наказ артилерії завдавати по ній удари. Ми «перекрили їм кисень» так, що певний час ворог навіть не міг з Луганська вести по нас вогонь — не було боєприпасів. А потім з’явилися «гумконвої». І щоразу під час їхнього прибуття нас починали «утюжити».

30 серпня розпочався генеральний штурм аеропорту. Проти українців пішли в наступ три ворожі батальйонні тактичні групи: одна з Псковської дивізії ВДВ, друга — з морської піхоти з Новоросійська, а третя — танкова з Дагестану. Проте їх вдалося відбити. Також цього дня наша артилерія повністю розбила батарею самохідних артилерійських гармат 2С9 «Нона» псковських десантників. Напередодні українські бійці захопили російський бензовоз із картою, де було позначено їхні місця для заправки пальним.

— Наступного дня був другий, остаточний штурм. О 5:30 розпочалася потужна артпідготовка. Горіло все. Придана танкова рота відійшла. У нас залишалися справними лише дві гармати Д-30, які згодом теж були знищені. Я віддав наказ відійти в адміністративну зону та зайняти оборону на руїнах. Головним завданням для нас було не пропустити піхоту.

Не маючи ні «броні», ні протитанкових засобів, а лише стрілецьку зброю та гранатомети, десантники вели бій... Ворожі танки вже «гуляли» територією аеропорту. В деяких місцях, куди прорвалася піхота, доходило до рукопашної. Утримувати цей об’єкт вже не було сенсу, а відійти ми не могли, адже навколо — чисте поле, і противник міг нас просто розстріляти в спину.

У ситуації, що склалася, ми змушені були викликати вогонь на себе.

Вогонь української артилерії змусив росіян відійти. Наші підрозділи непомітно вийшли з оточення, забравши з собою всіх поранених та тіла загиблих. Ворог ще три доби обстрілював аеропорт з усіх видів артилерійського озброєння.

— Із луганського аеропорту разом зі мною вийшов 131 боєць, я там перебував з 13 липня по 31 серпня. За кілька днів після виходу з аеропорту мене призначили командиром 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Разом із своєю бригадою я продовжував виконувати бойові завдання на Сході нашої Батьківщини. Мої десантники завжди були там, де гаряче. Згодом був донецький аеропорт, Дебальцеве, де утримували відому висоту «Валера», Луганська ТЕС, Кримське та інші «гарячі» точки.

Близько 400 воїнів «80-ки» відзначені державними нагородами, більше сотні крилатих піхотинців віддали своє життя за незалежність України на землі Донбасу.

(Олексій Гетьман)

  • logo
  • ВЦА м. Торецьк
    Офіційний веб-сайт

КОНТАКТИ

  • Адреса: 85200, М. ТОРЕЦЬК, ВУЛ. МАЯКОВСЬКОГО, 24А
  • Тел: (06247) 4-10-33
  • Факс: (06247) 4-10-33
  • Email: inbox@toretsk-rada.gov.ua
  •  

КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

  • logo